Сергій Максименко
Радник з питань регіонального розвитку, Проект ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні»

Цей текст є скороченим варіантом аналітичного звіту, підготовленого експертами ЄС у рамках Проекту ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні», 2013–2017 (www.surdp.eu). Він містить цікаві пропозиції та рекомендації щодо удосконалення окремих інструментів державної регіональної політики, зокрема, йдеться про «подолання депресивності», тобто цілеспрямовані зусилля з допомоги тим територіям країни, які суттєво відстають від інших за основними показниками соціально-економічного розвитку.

Спроби зосередити увагу на проблемах певних територій стали характерною рисою державної регіональної політики України з самого початку, тобто з кінця дев’яностих років минулого століття.

Державна регіональна політика забагато уваги приділяла питанню депресивності, яку насамперед розуміли не на регіональному рівні, а на субрегіональному, тобто на місцевому рівні. На відміну від законодавчих норм чи стратегічних положень, на практиці увага політиків зосереджується саме на політиці стосовно територій з соціально-економічними проблемами місцевого характеру. Це класичний підхід до (депресивності) «невеликих територій», який можна спостерігати у багатьох країнах, незалежно від наявності у них політики регіонального розвитку. У цьому випадку не йдеться про регіональний розвиток. Навіть якщо було б доцільно включити цей підхід до політики регіонального розвитку (за її наявності), він мав би стати лише одним з її елементів. У політиці регіонального розвитку є питання більш фундаментального характеру, які потребують регулювання.

Прийнятий підхід до подолання депресивності територій виявився безуспішним. Загалом він застосовувався до областей, районів (промислових і сільських) та міст і характеризувався такими елементами:

• комплексні індикатори визначення депресивності території;
• складні процедури;
• на практиці механізми реалізації політики не були підтримані асигнуваннями або фінансовими зобов’язаннями на основі щорічних або багаторічних програм;
• на практиці такий підхід зустрів сильний супротив з боку територій, які мали отримати цей статус;
• а також не розроблено і не затверджено жодної програми, спрямованої на подолання місцевої депресивності.

Увага до невеликих територій призвела до надмірного залучення центрального уряду (до недавнього часу – Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (МЕРТ) як основного адміністратора/реалізатора політики РР), який мав вирішувати найменші дрібниці, що стосувалися невеликих територій. У країні такого розміру, як Україна, така «турбота» не може бути ефективною чи дієвою на відстані. Це не відповідає загальному курсу на децентралізацію і не є прикладом ефективного використання ресурсів і кадрового потенціалу.

Міністерство готувало два блоки статистичної інформації: (1) дуже загальні індикатори на рівні області; (2) більш конкретизовані індикатори стосовно невеликих міст (менше 50 000 мешканців) в рамках основного напрямку своєї діяльності з моніторингу «депресивних територій» як потенціальних об’єктів спеціальних заходів.

Ці спеціальні заходи ніколи не проводилися з різноманітних причин, які проаналізовані нижче: місцеві території з супротивом сприймають статус депресивної території, оскільки додаткові кошти на фінансування програм для таких територій або взагалі були відсутні, або вкрай обмежені. Також можуть бути суто політичні міркування, через які міський голова (міська рада) відмовляється від цього сумнівного статусу – політичні опоненти можуть використати цей «статус» як елемент критики влади, що його дістала. Окрім того, на національному рівні концепція такої програми взагалі ніколи не узгоджувалася відповідно до передбачених законом механізмів.

У політиці регіонального розвитку необхідно забезпечити баланс, який був порушений так званою політикою невеликих територій. Відновлення балансу має узгоджуватися з характеристиками політики, які проаналізовано вище. Загалом область є оптимальним територіальним рівнем, на якому необхідно визначати і структурувати фактори, що пов’язані з регіональною конкурентоспроможністю і мають економічний характер, а також фактори, що пов’язані з рівнем зайнятості та навичками, доступністю/сполученням, забезпеченням основних послуг (водопостачання/каналізація, керування відходами, дороги місцевого та іноді загальнодержавного значення). Ці фактори визначають рішення щодо господарської діяльності та інвестицій. Стратегії та плани регіонального розвитку мають зосереджуватися на детальному плануванні цих елементів. Регіони, які характеризуються відносною диспропорцією, повинні отримувати певну додаткову допомогу для вирішення своїх проблем. Найкращим способом вирішення цього завдання є ефективні механізми партнерства за участю органів місцевого самоврядування, територіальних органів державної влади, а також інших ключових зацікавлених сторін.

Спрямованість політики

Підхід до так званих регіонів «депресивності» має кардинально змінитися. Цей підхід повинен посісти своє чільне місце як механізм, за допомогою якого область у співпраці з відповідними місцевими органами влади виявляє будь-яку гостру місцеву «проблему» і, за потреби, визначає її особливим пріоритетом у загальній стратегії регіонального розвитку та визначає план подолання цієї проблеми.

Відповідно до нашої пропозиції заявлена спрямованість або мета політики при визначенні територіальних диспропорцій має забезпечувати більш комплексну допомогу за рахунок надання додаткової фінансової допомоги. Отже, якщо у певний момент часу неможливо забезпечити «додаткову фінансову допомогу» у контексті середньострокової бюджетної програми, тоді процес виявлення нових територіальних диспропорцій не повинен проводитися. Інакше кажучи, немає сенсу визначати територіальні диспропорції за відсутності чіткого наміру забезпечити додаткову допомогу.

Принципи

Розглядаючи питання диспропорції, пропонуємо застосовувати такі принципи:

• обмежена увага до питання диспропорції – в рамках загалом комплексної політики регіонального розвитку, яка дозволяє кожному регіону реалізувати свій економічний, соціальний та інший потенціал та оптимально сприяти національному розвитку – необхідно забезпечити, щоб усі регіони та громадяни мали засоби для адекватної участі у розбудові країни;
• підхід до подолання міжрегіональної та місцевої диспропорції, так само, як і підхід, покладений в основу ширшої політики регіонального розвитку, має спиратися на принципи субсидіарності, простоти і прозорості;
• основні процеси планування і реалізації заходів з подолання диспропорції мають бути ідентичними процесам, які передбачені ширшою політикою регіонального розвитку;
• проблему місцевої диспропорції необхідно вирішувати у контексті стратегії та плану розвитку кожного регіону. В обох випадках її слід розглядати як проблему аналізу і, можливо, у контексті подолання «місцевої диспропорції» як певного пріоритету.

Спроби зосередити увагу на проблемах певних територій стали характерною рисою державної регіональної політики України з самого початку, тобто з кінця дев’яностих років минулого століття.

Державна регіональна політика забагато уваги приділяла питанню депресивності, яку насамперед розуміли не на регіональному рівні, а на субрегіональному, тобто на місцевому рівні. На відміну від законодавчих норм чи стратегічних положень, на практиці увага політиків зосереджується саме на політиці стосовно територій з соціально-економічними проблемами місцевого характеру. Це класичний підхід до (депресивності) «невеликих територій», який можна спостерігати у багатьох країнах, незалежно від наявності у них політики регіонального розвитку. У цьому випадку не йдеться про регіональний розвиток. Навіть якщо було б доцільно включити цей підхід до політики регіонального розвитку (за її наявності), він мав би стати лише одним з її елементів. У політиці регіонального розвитку є питання більш фундаментального характеру, які потребують регулювання.

Прийнятий підхід до подолання депресивності територій виявився безуспішним. Загалом він застосовувався до областей, районів (промислових і сільських) та міст і характеризувався такими елементами:

• комплексні індикатори визначення депресивності території;
• складні процедури;
• на практиці механізми реалізації політики не були підтримані асигнуваннями або фінансовими зобов’язаннями на основі щорічних або багаторічних програм;
• на практиці такий підхід зустрів сильний супротив з боку територій, які мали отримати цей статус;
• а також не розроблено і не затверджено жодної програми, спрямованої на подолання місцевої депресивності.

Методика

1. Відсталі регіони будуть продовжувати визначати за рівнем ВРП у розрахунку на одну особу, що має бути менше 75% від середнього показника за минулі три роки, стосовно яких є дані. Цей статус надається регіону на сім років, тобто у поточному циклі – до 2020 року.

2. Державний фонд регіонального розвитку виділятиме ресурси, що відповідатиме середньостроковій бюджетній програмі, на три роки (за можливості) з огляду на те, що 80% усіх ресурсів виділятимуть усім регіонам відповідно до індексу у розрахунку на одну особу, а 20% використовуватимуть як доповнення для «відсталих регіонів», що виділятимуть відповідно до фіксованої формули. Хоча можна використовувати й інші індикатори, важливо зберегти простоту і прозорість.

3. Кожен регіон в рамках власної стратегії регіонального розвитку має проаналізувати відносно гостру проблему місцевого характеру у контексті загальної просторової динаміки усього регіону. Міністерство може надавати настанови стосовно необхідного для стратегії рівня опису цієї проблеми. При цьому необхідно обов’язково враховувати основні питання, наприклад, тенденції та поточну ситуацію з точки зору довкілля, безробіття, середньої заробітної плати, основних індикаторів рівня охорони здоров’я та основних екологічних індикаторів (якщо відповідні дані наявні на місцевому рівні). Цей аналіз буде потрібен як елемент усіх стратегій регіонального розвитку. Після початкової дискусії регіони визначатимуть у своїй стратегії, чи доцільно визначити певне співвідношення (менше 15%) регіональних асигнувань, які будуть спрямовані на подолання місцевої диспропорції. У такому випадку їм необхідно продемонструвати, що відповідні території задовольняють певним критеріям і згодні вважатися «територіями з соціально-економічними проблемами місцевого характеру».

4. Пропонуємо такі критерії визначення «території з соціально-економічними проблемами місцевого характеру»: визначення районів і міст має здійснюватися за зареєстрованим показником безробіття (середнім за останні два роки, стосовно яких наявні дані), що принаймні у 1,5 разу вище за середній рівень усієї області (визначеного за останні два роки, стосовно яких наявні дані).

5. Загалом не більше 16% населення регіону (області) можуть підпадати під території, визначені як «територія з соціально-економічними проблемами місцевого характеру». При визначенні цього показника були змодельовані декілька сценаріїв з дещо різними критеріями. Зрештою, пропонуємо визначати території з соціально-економічними проблемами місцевого характеру виключно за рівнем безробіття відносно більш ширшої області, частиною якої є відповідний район чи місто (у випадку міст) (тобто райони, де рівень безробіття на 50% вище рівня, середнього по області). Під цю категорію підпадає 192 адміністративно-територіальних одиниці (районів або міст), які складають приблизно 16% від загальної кількості (у моделі за даними 2012 року; дані про АР Крим та Луганськ відсутні).

6. За потреби з метою забезпечення верхньої граничної межі населення 16% регіон (область) має право підняти критерії стосовно фіксованого рівня безробіття відносно середнього для регіону показника (тобто у 1,5 разу вище за середній рівень області). Так само за бажанням регіон (область) може визначити менший відсоток населення. Критерії мають забезпечити визначення «територій з серйозними соціально-економічними проблемами місцевого характеру». Міські голови та міські ради таких муніципалітетів повинні погодитися та прийняти статус «території з соціально-економічними проблемами місцевого характеру» на момент прийняття регіоном стратегії регіонального розвитку. Цей статус зберігатиметься 3 роки, тобто упродовж періоду реалізації плану.

7. Ресурси, спрямовані на такі території, будуть відокремлені і сконцентровані довкола однієї широкої «пріоритетної соціально-економічної проблеми місцевого характеру»: ці ресурси не можуть використовуватися іншими територіями області. Так само території з соціально-економічними проблемами місцевого характеру не можуть отримувати ресурси з ширшого «конверту», наданого області.

8. Якщо регіон приймає рішення визначити пріоритетність певної соціально-економічної проблеми місцевого характеру в рамках стратегії чи плану, пропонуємо запровадити правило про те, що загальний рівень асигнувань територіям з соціально-економічними проблемами місцевого характеру має бути принаймні у 1,5 разу більше від процентного показника охоплення населення. Правило пропорційності забезпечить фактичне отримання територіями з таким статусом фінансових ресурсів у більшому обсязі, аніж в інших випадках за відсутності такого статусу. Якщо охоплення населення за тим чи іншим пріоритетом, визначеним на муніципальному рівні, становить 10%, тоді відповідний пріоритет має отримати кошти у сумі щонайменше 15% від загальних ресурсів, що виділяються області.

9. Кожен регіон має – у контексті загальної методології, розробленої Мінрегіонбудом, – структурувати стратегію за пріоритетами. Якщо регіон пропонує пріоритет для «територій з соціально-економічними проблемами місцевого характеру» (відповідно до критеріїв), ресурси, які виділяються для цього пріоритету, резервуються саме для цих територій і не можуть використовуватися для інших. З цієї причини особливий пріоритет для територій з соціально-економічними проблемами місцевого характеру може включати усі заходи і дії, які відповідають усім іншим пріоритетам стратегії чи плану.

10. Поняття пріоритету подолання соціально-економічних проблем місцевого характеру може включати усі заходи, передбачені за усіма іншими пріоритетами: у цьому сенсі йдеться про «комплексний пріоритет». Однак принаймні 30% ресурсів, виділених на подолання пріоритетних проблем місцевого характеру, має зосереджуватися на заходах, які не пов’язані з розбудовою інфраструктури (тобто на «м’яких» заходах). Це має забезпечувати запровадження інноваційних та ширших підходів. Території, які визначено територіями з соціально-економічними проблемами місцевого характеру, зможуть подавати заявки на отримання коштів лише відповідно до пріоритетної проблеми місцевого характеру: це, як і раніше, забезпечуватиме доступ до усіх заходів програми (адже йдеться про визначення комплексного пріоритету) і водночас забезпечить певну конкуренцію між цими територіями за отримання виділених їм ресурсів.

11. Показник співфінансування, який мають забезпечити місцеві партнери для проектів, що фінансуються за пріоритетним напрямком подолання проблем місцевого характеру, становить щонайменше 2% і навіть більше, якщо це буде вирішено на рівні області.

12. Якщо певну проблему місцевого характеру визначать особливим пріоритетом відповідно до встановлених критеріїв, буде створено відповідний спеціальний координаційний комітет у складі голів муніципальних утворень, визначених як «території з соціально-економічними проблемами місцевого характеру». Мета цього колегіального органу – забезпечити надання допомоги відповідним керівникам муніципальних утворень у запровадженні ними ефективних процесів розвитку з метою мобілізації місцевих суб’єктів для подолання проблем місцевого характеру. Цей колегіальний орган не виконує управлінської ролі і за усіма аспектами підпорядковуватиметься ширшим механізмам управління та моніторингу програми. Він має надавати пропозиції стосовно залучення місцевого населення у спільну діяльність з розвитку «на основі громад», зосереджуючи увагу на покращенні якості життя у відповідних територіях. У цьому зв’язку можуть передбачити конкретну технічну допомогу.

13. Не передбачається процес, згідно з яким місцеві соціально-економічні проблеми визначаються органами центральної влади з метою визначення «територій з соціально-економічними проблемами місцевого характеру» у політиці розвитку регіонів. Однак міністерство має право перевіряти, чому певні муніципалітети були визначені «територіями з соціально-економічними проблемами місцевого характеру».

14. У якості ЦОВВ, відповідального за політику розвитку регіонів, Міністерство регіонального розвитку забезпечуватиме певну методологічну підтримку для регіонів стосовно вищевказаного процесу. Регіон забезпечуватиме методологічну підтримку для суб’єктів муніципального рівня, а також у контексті регіонального партнерства. У цьому процесі міністерство має утримуватися від прямої комунікації з муніципалітетами за винятком ситуацій, коли будуть виявлені серйозні порушення.

Результати і переваги

Запропоновані зміни мають забезпечити:

• простоту і прозорість (якщо система не стане простою і зрозумілою, зберігатимуться сумніви щодо її прозорості);
• економію адміністративних ресурсів;
• адекватну спрямованість на подолання міжрегіональної диспропорції та місцевих проблем з урахуванням того факту, що усі регіони України і більшість їх територій потребують значної державної фінансової підтримки;
• залучення місцевих громад і громадян, особливо, на територіях з найбільшими соціально-економічними проблемами.

Міністерство, що відповідає за управління політикою регіонального розвитку, має ще раз підтвердити ключові засади цієї політики, а саме:

• підвищувати конкурентоспроможність всіх регіонів з метою забезпечення сталого і збалансованого розвитку, що сприяє економічній інтеграції України до Європейського Союзу;
• допомагати деяким відсталим регіонам підвищувати власну конкурентоспроможність і долати розрив за рівнем розвитку відносно інших регіонів України;
• надати регіонам можливість визначати власні підходи до регіонального розвитку з урахуванням своєї внутрішньої динаміки, у т.ч. будь-яких гострих локальних проявів диспропорції.

Post scriptum

Слід відзначити, що відповідні і відповідальні урядові структури робили аналіз впровадження інструментів подолання депресивності і намагалися внести корективи, оскільки достатньо швидко стало зрозумілим, що запропонований підхід не працює. Але шукали не зовсім там. Намагалися покращити окремі операційні складові замість кардинального перегляду того рівня врядування, на котрому подібні інструменти мали б діяти. Певною мірою це було відголоском панування патерналістської моделі у відносинах центр – регіони протягом майже усього часу незалежності з 1991 року.

Наведена нижче довідка є гарною документальною ілюстрацією основних дотичних рис та певних вад усього процесу та його нормативно-правового підґрунтя, яке протягом 2001–2014 років вибудовувалося на певній філософії і розумінні політики регіонального розвитку, що були суб’єктивно домінуючими та багато у чому не відповідали сучасним інтегрованим підходам у дусі запровадження багаторівневого врядування з урахуванням принципу субсидіарності.

Наводимо цей документ для читача без технічних коментарів. Висновки мають бути зроблені у контексті імперативу збалансування державної регіональної політики на основі засадничих принципів та підходів, прописаних у Законі «Про засади державної регіональної політики» (5 лютого 2015 р. № 156-VIII) та що впроваджуються Урядом України, зокрема, через сучасні адекватні підходи щодо реалізації Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року.

Довідка про реалізацію Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» (щодо стимулювання розвитку депресивних територій)

Інструменти стимулювання розвитку регіонів визначені у Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» (далі – Закон). Одним з таких інструментів є визнання територій депресивними та розроблення програм подолання депресивності цих територій.

З метою реалізації основних положень Закону відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 2010 р. № 235 Міністерством економічного розвитку і торгівлі щорічно здійснюється моніторинг соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними.

За період дії Закону з 2006 по 2009 роки було встановлено, що в кожній із груп територій (регіони, промислові райони, сільські райони, міста обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) не існувало жодної території, показники якої відповідали умовам депресивності, визначеним в Законі.

Це значною мірою було пов’язано з тим, що Законом було передбачено, що депресивною може бути визнана територія з найнижчими (мінімальними) або найвищими (максимальними) показниками розвитку протягом декількох років (регіони – 5 років, інші території – 3 роки) одночасно, тобто таким вимогам мала відповідати лише одна територія відповідної групи.

Так, зокрема, впродовж 2006–2010 років Чернівецька область мала найнижчі серед областей країни показники валового регіонального продукту у розрахунку на 1 особу, за виключенням 2008 року, коли найнижче значення цього показника мала Тернопільська область.

Такі результати практичного застосування Закону засвідчили необхідність удосконалення процедури визнання територій депресивними шляхом порівняння показників розвитку, за якими території визнаються депресивними, із середніми значеннями цих показників серед територій відповідної групи, оскільки саме середні показники дають уяву про загальний стан соціально-економічного розвитку територій.

Крім того, необхідним було введення граничних рівнів відхилення соціально-економічних показників розвитку територій від середніх показників розвитку відповідних груп територій, що надавало б можливість встановити межі відхилення показників конкретної території від відповідного середнього показника її групи для визнання території депресивною.

З цією метою та враховуючи результати моніторингів показників розвитку регіонів, районів, міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення, які здійснювалися у 2006–2008 роках, департаментом було розроблено Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», який 25 червня 2009 р. було прийнято Верховною Радою України.

Відповідно до нової редакції Закону департаментом підготовлено нову редакцію Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2010 р. № 235 (далі – Порядок).

Внесеними змінами передбачено, що депресивними можуть бути визнані промислові та сільські райони, міста обласного та республіканського в Автономній Республіці Крим значення, коли протягом останніх трьох років одночасно відповідні соціально-економічні показники території є вищими або нижчими граничних рівнів відхилення цих показників від середніх значень відповідної групи територій.

Граничні рівні відхилення визначені як коефіцієнти, що відображають різницю стандартного відхилення показників від їх середнього значення і встановлені в розмірі 0,75 для нижчих та 1,25 для вищих характеристик показників розвитку територій відповідних груп.

Ці зміни дозволили у 2011 році здійснити моніторинг за удосконаленою методикою визнання територій депресивними, за результатами якого вперше за період дії Закону 4 міста обласного значення (м. Токмак Запорізької області, м. Новий Розділ – Львівської, міста Ізюм та Первомайський – Харківської області) були визнані депресивними. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1108-дск «Про надання статусу депресивних територій деяким містам обласного значення у 2011 році» цим містам обласного значення було надано статус депресивних територій.

За результатами моніторингу 2012 року визнано, що 12 міст обласного значення мають показники соціально-економічного розвитку, які відповідають критеріям депресивності, серед них 4 міста, які вже мають статус депресивних територій, та 8 нових міст обласного значення (м. Бердичів Житомирської області, міста Переяслав-Хмельницький та Ржищів – Київської, м. Олександрія – Кіровоградської, міста Лебедин, Глухів та Шостка – Сумської, а також м. Ватутіне Черкаської області).

Висновки за результатами моніторингу

Листом Мінекономрозвитку від 30 липня 2012 р. № 2822-06/28616-08 були надані Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям для розгляду та підготовки пропозицій щодо надання зазначеним 8 містам статусу депресивних територій, відповідно до п. 9 Порядку.

Облдержадміністрації, в адміністративно-територіальному підпорядкуванні яких знаходяться території, визнані депресивними, повідомили про відмову органів місцевого самоврядування зазначених міст від надання їм статусу депресивних.

Крім надання статусу депресивних територій зазначеним 4 містам обласного значення, Постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1108-дск було доручено Мінекономрозвитку разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади підготувати програми подолання депресивності вищезгаданих депресивних територій.

Оскільки такі програми за своїм змістом є державними цільовими програмами, то відповідно до Закону України «Про державні цільові програми» їх підготовці передує підготовка відповідних концепцій державних цільових програм. У зв’язку із чим Мінекономрозвитку підготувало і внесло 24 лютого 2012 року на розгляд Уряду відповідні проекти розпоряджень Кабінету Міністрів України про затвердження концепцій державних цільових програм подолання депресивності цих територій. Зазначені проекти концепцій були опрацьовані Секретаріатом Кабінету Міністрів України та повинні були розглядатися на засіданні Уряду 7 березня 2012 року, проте розглянуті не були.

Слід зазначити, що накладений Кабінетом Міністрів України на зазначену постанову гриф «Для службового користування» значно ускладнив роботу з підготовки програм подолання депресивності територій. Своєчасна підготовка та подання на розгляд Уряду проектів програм подолання депресивності вимагає відповідної комунікації як з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, так і з представниками наукових установ і підприємцями, до того ж матеріали моніторингу за 2011 рік відповідно до п. 9 Порядку надсилалися на погодження облдержадміністраціям і не містили інформації з обмеженим доступом.

Враховуючи зазначене, департаментом було підготовлено лист Мінекономрозвитку від 2 серпня 2012 р. № 2822-01/474-04-дск до Кабінету Міністрів України з проханням про зняття грифу «Для службового користування» з Постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1108-дск «Про надання статусу депресивних територій деяким містам обласного значення у 2011 році».

Зазначена пропозиція керівництвом Уряду підтримана не була.

У разі схвалення Урядом програм подолання депресивності територій, відповідно до статті 12 Закону сума коштів, що передбачається на фінансування всіх програм подолання депресивності територій протягом одного року з державного бюджету, не може бути меншою, ніж 0,2% дохідної частини державного бюджету за відповідний період.

Протягом 2012 року департаментом виконувалися доручення Президента України, Прем’єр-міністра України та Кабінету Міністрів України щодо удосконалення законодавства з питання визнання територій депресивними.

Так, департаментом на виконання Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» щодо розширення груп територій, які визнаються депресивними, та надання їм такого статусу», який набрав чинності з 1 січня 2012 року, розроблено проект постанови «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 2010 р. № 235», яка прийнята Урядом 8 серпня 2012 р. № 738.

Зазначені зміни до Закону передбачають можливість надання статусу депресивних територій населеним пунктам, на території яких з 1996  року були ліквідовані вугледобувні та вуглепереробні підприємства, але не були здійснені в повному обсязі заходи щодо вирішення соціально-економічних та екологічних питань, передбачені проектами ліквідації зазначених підприємств.

З метою приведення Порядку у відповідність до Закону Мінекономрозвитку двічі зверталося до Міненерговугілля та обласних державних адміністрацій, на території областей яких знаходяться зазначені населені пункти, із запитом про надання їх переліків, погоджених Міністром енергетики та вугільної промисловості України.

Міненерговугілля листами від 13 квітня 2012 р. № 2/21-1136 та від 7 червня 2012 р. № 03/21-2248 і № 03/21-2249 надало Мінекономрозвитку інформацію про те, що населені пункти, на території яких з 1996 року були ліквідовані вугледобувні та вуглепереробні підприємства, але не були здійснені в повному обсязі заходи щодо вирішення соціально-економічних та екологічних питань, передбачені проектами ліквідації зазначених підприємств відсутні. Зазначене унеможливлює надання цим населеним пунктам статусу депресивних територій та підготовку програм подолання їх депресивності відповідно до чинного законодавства.

У зв’язку із ситуацією, що склалася, та на виконання п. 4 доручення Прем’єр-міністра України від 26 жовтня 2012 р. № 43220/1/1-12 до протокольного рішення від 17 жовтня 2012 р. за результатами засідання Комітету з економічних реформ департаментом здійснюється підготовка проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» щодо розвитку депресивних територій».

Зазначеним законопроектом передбачається внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», які спрямовані на подальше удосконалення нормативно-правового підґрунтя надання територіям статусу депресивних.

Cтаття опублікована у віснику РЕГІОНЕТ "Стратегія розвитку" №2.